— Віро, нам треба поговорити.
Вона щойно переступила поріг, ще навіть не встигла зняти куртку. Дванадцять годин на роботі, термінове перекидання вантажів із Новосибірська, троє водіїв на лікарняному — і ось це: Гоша сидить на кухні з таким виглядом, ніби збирається повідомити про кінець світу.
— Що сталося? — Віра повісила сумку на гачок і пройшла на кухню.
Гоша сидів за столом. Перед ним — дві чашки. Він ніколи сам не заварював їй нічого. За п’ять років шлюбу вона могла на пальцях однієї руки порахувати такі випадки.
— Сідай.
— Гошо, ти мене лякаєш.
— Та нічого страшного. Просто розмова серйозна.
Віра сіла навпроти. Ноги гули після цілого дня на ногах — вона моталася між диспетчерською та складом, розв’язуючи проблему за проблемою. Хотілося в душ і спати. Але вираз обличчя чоловіка не давав відкласти розмову.
— Мама дзвонила, — почав Гоша й одразу запнувся.
— І?
— Загалом… ми з нею обговорили дещо. Щодо Льоні.
Віра мовчки чекала продовження. Льоня — старший брат Гоші, працював майстром на меблевій фабриці. Вона бачила його раз на два-три місяці на родинних посиденьках у свекрухи й особливих почуттів не мала — ні теплих, ні холодних. Звичайний чоловік під сорок, тихий, небагатослівний.
— Він хоче піти з фабрики, — продовжив Гоша. — Відкрити власну майстерню. З ремонту меблів. Напрям хороший, замовлення є…
— І? — повторила Віра.
Гоша набрав повітря, ніби перед стрибком у воду:
— Потрібні гроші на старт. Шістсот тисяч. Мама готова вкласти двісті. Решту… Ми з мамою вирішили, що твою фінансову подушку потрібно спрямувати на спільну справу родини.
Віра не одразу зрозуміла, що почула.
— Що ви вирішили?
— Ну, твої заощадження. Ти ж казала, там близько восьмисот тисяч. Чотириста — на майстерню, решта в тебе залишиться. Це ж не назавжди, Льоня поверне, коли справа піде…
— Зачекай. — Віра підняла руку. — Ви з мамою вирішили? Ви з мамою?
— Ну так, ми обговорювали, як допомогти Льоні…
— А мене запитати не спробували?
Гоша насупився:
— От я й питаю. Зараз.
— Ні, Гошо. Ти не питаєш. Ти повідомляєш. Це різні речі.
— Віро, ну не чіпляйся до слів…
— Я не чіпляюся. — Вона намагалася говорити спокійно, хоча всередині починало закипати. — Я п’ять років відкладала ці гроші. П’ять років відмовляла собі у відпустках, у покупках. А ви з мамою за чашкою чаю вже все розподілили.
— Це сімейні гроші, — сказав Гоша. — Ми ж одружені.
— Це мої гроші. З моєї зарплати. З мого окремого рахунку, який я відкрила ще до весілля.
— Віро, мова про рідного брата. Він хоче вирватися з фабрики, де платять копійки. Це його шанс.
— А чому він не бере кредит?
Гоша відвів очі:
— У нього… складнощі з банками.
— Які складнощі?
— Ну, кредитна історія погана. Були прострочення.
Віра відкинулася на спинку стільця. Картина поступово складалася — і вона їй зовсім не подобалася.
— Тобто банки йому не довіряють, а я маю довірити?
— Ти — родина. Це інше.
— Гошо, я Льоню бачу чотири рази на рік. Ми з ним за весь час, може, дві години поговорили.
— Але він мій брат!
— І що?
— Як — що? — Гоша підвищив голос. — Рідні люди мають допомагати одне одному! Або тобі чужі важливіші?
Віра встала з-за столу.
— Мені потрібно в душ. Я дванадцять годин на роботі.
— Віро!
— Гошо, я не буду це обговорювати зараз. Я втомилася. Мені потрібно осмислити те, що ти сказав. Про те, що ви з мамою за моєю спиною прийняли рішення щодо моїх грошей.
— Ніхто нічого не вирішував! Я ж з тобою радився!
Але вона вже йшла у ванну, і його голос залишився десь позаду.
Під гарячою водою Віра стояла довго. Не щоб змитися — щоб заспокоїтися. Згадувала, як починала відкладати ці гроші. Ще до весілля, коли працювала простим диспетчером і отримувала сорок тисяч. Десять відкладала. Потім п’ятнадцять. Потім двадцять. Отримала підвищення до логіста — зарплата зросла, відкладала більше.
Гоша знав про її заощадження. Вона сама розповіла, коли вони тільки почали жити разом. Тоді він відреагував спокійно: мовляв, молодець. За п’ять років він жодного разу не попросив звідти ані копійки. А тепер — просто повідомив, що вони з мамою вже все вирішили.
Віра вимкнула воду й довго дивилася на своє відображення в запітнілому дзеркалі.
«Ми з мамою вирішили».
Ця фраза дряпала зсередини, як заноза.
