Коли ключ провернувся в замку, Лена саме наливала собі гарячий чай. У коридорі почулися кроки, а за мить з’явився Діма — надзвичайно веселий, майже окрилений.
— Лєно, ти вдома? — покликав він ще з порогу, і в його голосі звучала незвична бадьорість.
— На кухні, — відповіла вона, не відриваючись від свого заняття.
Чоловік буквально увірвався до кухні з таким виглядом, ніби щойно приніс звістку на мільйон. Лена підняла очі — він сяяв.
— Щось сталося? — обережно поцікавилась вона.
— Уявляєш, щойно дзвонила Свєтка! — він стягнув куртку посеред кухні й кинув на стілець. — Нарешті розійшлася зі своїм Максимом.
Лена ледь помітно зітхнула. Його молодша сестра… Звичайно.
— Як вона там? — спокійно запитала вона, опускаючи пакетик чаю у чашку.
— Та більш-менш. Розгублена, засмучена, але головне, що більше не прив’язана до того хлопця. Я ж казав, що він їй не пара.
Лена мовчала. Вона бачила Максима лише двічі — на день народження Свєти та випадково в торговому центрі. Звичайний, тихий хлопець, нічого поганого. Але це були не її стосунки.
— І що вона тепер робитиме? — запитала Лена, хоча вже здогадувалася, куди хилиться розмова.
— Ось саме, — Діма сів поруч і взяв її за руку. — Вона жила у нього, а тепер повернутися нікуди. До мами не хоче — сама знаєш, яка там атмосфера.
Лена кивнула. Свекруха й справді вміла «добити» словом у найнепотрібніший момент. Це було майже єдине, в чому Лена та Діма сходилися повністю — тримати матір на дистанції.
— Тобто, ти хочеш, щоб вона пожила у нас? — Лена намагалася зберегти нейтральний тон.
— Лише трохи, тиждень-другий. Ти ж не проти?
Лена зробила ковток обпікаючого чаю. Звісно, вона була проти. Їхня маленька квартира була єдиним спокійним місцем, їхнім прихистком після роботи. Там вони могли розслаблятись, вести себе природно, не думати про чужі очі. Але як сказати «ні», коли йдеться про родичку, яка опинилася в біді?
— Не проти, — сказала вона тихо. — Коли вона приїде?
— Завтра ввечері. Я знав, що ти зрозумієш, — він швидко поцілував її і побіг писати сестрі.
Світлана приїхала із трьома величезними сумками, вигляд у неї був виснажений, очі червоні від сліз. Діма метушився навколо неї, допомагав, підтримував. Лена чемно обійняла дівчину і запропонувала почуватись як удома.
Та перші непорозуміння почалися вже наступного ранку. Лена спіткнулася об ті самі сумки у темному коридорі. У ванній з’явилася ціла колекція косметики Свєти. На дивані вона спала так, що зайняла його повністю, немов це була її кімната.
Перші дні Лена терпіла, розуміючи, що сестрі Діми важко. Але через тиждень стало зрозуміло — Свєта зовсім не поспішає щось змінювати. Вона годинами сиділа в телефоні, іноді готувала, але після себе залишала повний безлад. Могла замовити їжу й з’їсти половину того, що купили Лена з Дімою «на всіх», хоча ніхто про це не домовлявся.
— Їй треба час, — пояснював чоловік. — Вони три роки були разом.
Лена й сама розуміла, що розрив — це боляче. Але вони з Дімою перестали жити своїм життям. У квартирі треба було говорити пошепки, обережно зважувати кожне слово. Увечері не можна було включити музику голосніше, ніж на мінімум. Будь-яка дрібниця могла «зачепити» Свєту.
Минуло майже три тижні. Лена вже не впізнавала власне житло.
Двадцятого грудня Лена повернулася додому з прекрасним настроєм: на роботі їй вручили премію — сто двадцять тисяч гривень. За складний проект, за відповідальність, за старання. Вона давно не отримувала таких новин і вже встигла уявити, як оновить пальто, запишеться у басейн, купить подарунки батькам.
Влетівши до квартири, вона голосно покликала чоловіка. Діма вийшов із кімнати, видно було, що й у нього якісь новини.
— Мені дали премію! — радісно вигукнула вона. — Сто двадцять тисяч!
— Серйозно? От це круто! — він обняв її.
Лена вже почала ділитися планами, але Діма перебив:
— Твоя премія дуже доречна! Я знайшов чудовий варіант квартири для Свєти!
У Лени в руках наче щось похололо.
— Квартири? — перепитала вона.
— Так! Недорога однокімнатна. Треба оплатити перший місяць і заставу — вісімдесят тисяч. Ну і трохи на меблі… І все, вона нарешті зможе жити окремо.
Лена не могла повірити почутому.
— Ти хочеш, щоб я віддала свою премію на квартиру твоїй сестрі?
— Ну… так. Не всю, решта залишиться тобі.
— Двадцять тисяч? — повільно сказала вона. — З усієї суми, яку я заробила?
— Лєно, будь ласка. Це сім’я. Вона не може залишитися на вулиці.
— Вона й не на вулиці. Вона живе у нас! Безкоштовно! — голос Лени тремтів. — І зовсім не поспішає щось змінювати!
У цей момент у кімнату вийшла Світлана. Вигляд у неї був винний, але вона мовчала. Діма ж дивився на дружину із докором, ніби вона зробила щось жахливе.
Наступні дні були холодними, натягнутими. Чоловік говорив з нею сухо, Свєта ходила засмученою, але й не намагалася з’їхати. Атмосфера в домі стала важкою.
Через кілька днів Діма знову підняв тему квартири.
— Ти подумала? — запитав він.
— Так. Я не віддам гроші, — спокійно сказала Лена.
— Як це — ні?
— Так. Ці кошти мої. Я маю право вирішувати, як ними розпорядитися.
Розмова закінчилася сваркою. Ні він, ні Свєта не розуміли її. А вона — не розуміла їх.
Коли премію надійшла на рахунок, Лена відчула полегшення і водночас тінь провини. Вдома було нестерпно тісно — не фізично, а морально. Тому наступного ранку вона просто пішла з дому раніше і вирішила зробити те, що давно відкладала.
Купила красиве, тепле пальто. Нову косметику, якою давно хотіла скористатися. Декілька книжок. Записалася до салону й пішла на стрижку й фарбування. Після всього зайшла в кав’ярню і вперше за довгий час відчула, що дихає вільно.
Потім купила квитки до батьків — на свята. Один квиток. Якщо Діма захоче — нехай купить собі сам.
Коли вона повернулась увечері, Діма був приголомшений її покупками.
— Ти витратила половину премії? — запитав він.
— Так. На себе, — відповіла Лена. — Я теж маю право на нормальне життя.
Вони довго сперечалися, але вперше за останній місяць Лена не відступила.
Наступного дня сталося несподіване. Діма підійшов до неї ввечері і тихо сказав:
— Свєта завтра переїжджає до подруги. Вони разом зніматимуть кімнату. Ти була права. Я… не подумав, що тобі теж важко. Вибач.
Лена здивувалася його словам, але відчула полегшення.
— Я теж вибачаюсь за різкість, — відповіла вона. — Але я не можу жити, забуваючи про себе.
Він кивнув і стиснув її руку.
Тридцять першого грудня Світлана зібрала речі. На прощання вона щиро подякувала:
— Дякую, що терпіла мене. І… ти мала рацію. Я мала почати рухатися раніше.
Коли двері зачинилися, Лена нарешті видихнула. Квартира знову стала їхньою.
Увечері вони з Дімою накрили маленький новорічний стіл. Лена вдягла нове сукню, а Діма — його улюблену сорочку. Вони сиділи поруч, дивилися на вогники гірлянди й мовчки насолоджувалися спокоєм.
— Знаєш, — сказав Діма, — наступного року нам варто поїхати відпочити. Удвох. Хоч на тиждень.
— Я тільки за, — усміхнулась Лена і торкнулась його келиха. — За нас.
— За нас, — повторив він.
За вікном почали вибухати перші салюти. Новий рік входив у силу — рік, у якому Лена вирішила нарешті жити не лише для інших, а й для себе. Вона більше не збиралася відчувати провину за те, що теж має мрії й бажання.
І в цьому рішенні не було нічого поганого.
