Частина 2. Межі, які рятують сім’ю
— П’ятнадцять тисяч, Юро. П’ятнадцять! — Віра стояла посеред кухні з телефоном у руці. На екрані світилося банківське повідомлення. — Три дні тому. Твоїй мамі.
Юрій саме знімав куртку в коридорі. Його рухи сповільнилися. Він не дивився на дружину.
— Їй були потрібні гроші.
— Потрібні, — повторила Віра, і голос її затремтів. — А мені не потрібні? Я вже третій місяць ходжу повз той магазин з осінніми чоботами. Заходжу, міряю — і виходжу. Бо ми ж відкладаємо. Пам’ятаєш? На ремонт. А виходить, поки я собі в усьому відмовляю, ти витрачаєш наші спільні гроші на свою маму?
Юрій нарешті обернувся. Винуватий погляд, але в ньому була й упертість.
— Віра, це моя мама. Вона попросила — я не міг відмовити.
— Попросила. А на що? — Віра сіла за стіл. — На що їй терміново знадобилися п’ятнадцять тисяч?
— На важливі потреби.
— Які саме, Юро?
— Вона не пояснювала. Сказала, що дуже потрібно.
Віра заплющила очі й порахувала до десяти. Три місяці жорсткої економії. Вона рахувала кожну гривню, відмовляла собі у всьому — у новій косметиці, у каві з колегами, у тих самих чоботах, що вже давно розсипалися.
— Сьогодні після роботи я знову зайшла в той магазин, — тихо сказала вона. — Приміряла. Продавчиня здивувалася: «У вас же старі зовсім зносилися». А я відповіла, що ще походжу. Бо ми відкладаємо. А вдома побачила цей переказ.
Юрій сів навпроти, простягнув руку до її долоні. Віра відсмикнулася.
— Мені не байдуже до мами, — продовжив він. — Вона живе сама, пенсія невелика…
— У неї пенсія двадцять вісім тисяч, — спокійно відповіла Віра. — Колишня завучка, стаж тридцять п’ять років. Своя квартира, без боргів. Вона не бідує.
— Але якщо їй знадобилися гроші…
— А якщо мені знадобляться? — Віра підняла очі. — Якщо я скажу: «Хочу купити чоботи», ти теж одразу дасте?
— Це інше.
— Чим саме?
Юрій мовчав.
Віра знову відкрила виписку й почала гортати.
— Червень — сім тисяч. Травень — десять. Квітень — вісім… Юро, за пів року — шістдесят дві тисячі.
Він різко вдарив долонею по столу.
— Досить!
— Ні, не досить, — сказала вона спокійно. — Це ті гроші, яких нам не вистачило на ремонт. Ми могли вже почати.
— Мама важливіша.
— Для тебе. А для мене важливе наше життя.
Юрій пішов у кімнату, увімкнув телевізор. Розмова була закінчена.
Наступного дня Віра поїхала до свекрухи.
Світлана Павлівна зустріла її холодно. На кухні було ідеально чисто, як завжди.
— Ти приїхала рахувати мої гроші? — різко спитала вона.
— Я приїхала зрозуміти, чому наші спільні кошти регулярно йдуть без мого відома.
— Бо я його мати! — голос свекрухи став жорстким. — А ти хто така? Три роки як з’явилася в його житті.
Ці слова боляче вдарили.
— Тобто справа не в грошах? — тихо спитала Віра. — А в тому, що я вам не підходжу?
— Юра міг би знайти кращу, — холодно сказала Світлана Павлівна.
Віра встала й пішла, не попрощавшись.
Пізніше Віра дізналася правду від Антона, молодшого брата Юрія. Той зізнався: у матері є значні заощадження. Гроші їй не були життєво необхідні. Їй був потрібен контроль.
У суботу брати поїхали до матері разом.
Розмова була важкою. Світлана Павлівна плакала, звинувачувала, казала, що її зрадили. Але Антон був твердим, а Юрій — уперше за багато років — не відступив.
— Я люблю тебе, мамо, — сказав він. — Але я маю свою сім’ю. Я більше не буду приймати рішень потай від дружини.
Світлана Павлівна вигнала їх.
Перші тижні були складними. Мати не дзвонила, не відповідала на повідомлення. Юрій переживав, але Віра бачила: він дорослішає.
Вони почали ремонт. Маленькими кроками, але разом.
Одного вечора Юрій приніс коробку.
— Це тобі, — сказав він.
Усередині були ті самі осінні чоботи.
Віра заплакала. Не через покупку — через усвідомлення, що тепер її бажання теж мають значення.
Світлана Павлівна так і не примирилася одразу. Через сусідів доходили чутки, що «невістка налаштувала синів». Але Віра більше не виправдовувалася.
Вони з Юрієм поставили межі.
І в їхньому домі стало спокійніше.
Іноді, щоб урятувати сім’ю, потрібно не боротися, а вчасно сказати:
«Досить. Тепер — по-іншому».
Любов не купується.
А межі — це не жорстокість, а турбота про майбутнє.
