Це сталося вже в ті роки, коли смартфони стали звичною частиною життя, а зима все ще залишалася справжньою — зі снігом, морозом і довгими темними вечорами. Місто готувалося до свят: у вікнах мерехтіли гірлянди, у дворах ліпили кривих сніговиків, а з відчинених кватирок тягнуло запахом мандаринів і святкових страв.
Я повільно йшла засніженою доріжкою до під’їзду будинку, в якому прожила понад тридцять років. Я спиралася на милиці, і під гумовими наконечниками тихо рипів сніг. На нозі був свіжий гіпс, під пальтом — тугий біль, що відгукувався кожним кроком. Дім, який колись був моїм прихистком, останнім часом дедалі частіше здавався чужим.
Під’їзд прикрасили до свята: на перилах висіли штучні ялинові гілки зі сріблястими стрічками, біля дверей хтось приліпив паперову сніжинку, а над кнопкою домофона нерівним дитячим почерком було написано: «З Новим роком!». Усе це виглядало так, ніби на цих сходах ніколи не траплялося нічого болісного.
Але я пам’ятала. Моє тіло пам’ятало. Кожен синяк, схований під одягом, пам’ятав. І гіпс на нозі був живим нагадуванням про те, що сталося три дні тому.
Тоді моя невістка Лена різко штовхнула мене, коли я підмітала ґанок. Це не було випадковістю — я відчула це одразу. Вона нахилилася зовсім близько, так, щоб ніхто не почув, і прошепотіла слова, від яких мороз пройшовся спиною:
— Може, вже досить удавати, що ця квартира ще твоя?
Я не встигла навіть випростатися. Чужа рука вперлася в плече — і мить злилася в суцільний удар. Повітря вирвалося з грудей коротким криком, сходинка зникла з-під ноги, і світ наповнився глухим болем.
У травмпункті лікар довго оглядав ногу й бурмотів, що взимку треба бути обережнішою. Я мовчала. Я знала: справа була не в льоду.
Коли за мною приїхав син Андрій, я розповіла все спокійно, без перебільшень. Він слухав, дивлячись уперед, а потім сухо відповів:
— Мам, може, ти просто послизнулася? Не треба робити з цього трагедію.
Тоді в мені щось клацнуло. Уперше я не стала виправдовуватися.
За два місяці до цього я вже знала: так більше тривати не може. Я купила маленький диктофон і навчилася говорити чітко, без страху. Я звернулася до юриста й дізналася, що квартира належить мені, і я маю право захищати свої межі — не лише моральні, а й законні.
І ось тепер я стояла біля знайомих дверей, чуючи з квартири гул голосів, дзенькіт посуду й запах святкової їжі. Я натиснула дзвінок.
Двері відчинилися майже одразу. Андрій здивовано подивився на мою ногу, але я мовчки зайшла всередину. У кімнаті запанувала тиша. Ялинка мерехтіла, стіл був накритий, родичі завмерли, дивлячись на гіпс.
Я сіла у своє старе крісло й спокійно сказала:
— Андрію, твоя дружина навмисно штовхнула мене зі сходів.
Тиша стала густою. Син лише гірко всміхнувся, ніби не вірячи, що я зважилася це сказати вголос. Але я вже не збиралася мовчати.
І в цю мить пролунав дзвінок у двері.
— Це до мене, — сказала я тихо.
На порозі стояв офіцер поліції. Спокійний, зосереджений. Я запросила його зайти. Коли він дістав диктофон, у кімнаті знову запанувала тиша — цього разу зовсім інша.
З динаміка пролунали знайомі слова. Чужий шепіт. Мій переляканий подих. Усе стало на свої місця.
Офіцер говорив рівно й чітко, пояснюючи подальші дії. Андрій поблід. Лена не піднімала очей.
— Це Новий рік… — прошепотів син.
— А я хотіла просто жити у власному домі з повагою, — відповіла я.
Коли офіцер пішов, у квартирі стало дивно тихо. Я повернулася до столу й подивилася на тих, хто залишився.
— Святкова вечеря ще тепла, — сказала я. — А життя триває.
Уперше за багато років я відчула: у цьому домі в мене є голос.
І більше ніхто не зможе змусити мене мовчати.
