Галя відчула приємне полегшення, коли ступила у вагон метро — наче потрапила до теплого, захищеного кокона, схованого глибоко під холодним, продуваним вітрами містом. Ранкова прохолода Єкатеринбурга міцно тримала вулиці у своїх крижаних обіймах: вітер смикав шарфи, бив по рекламних щитах, різав обличчя перехожих. І тим затишнішим здавався вагон — наповнений запахом вологих курток, гуми і чимось невловимо людським: сумішшю поспіху, напівсонного очікування та безперервного руху.
Вона сіла на вільне місце, акуратно посунула сумку, поправила ремінь пальта й машинально потягнулася до телефона. Хотілося глянути новини, перевірити погоду, на кілька хвилин відволіктися від думок про роботу — нескінченних нарад і термінових звітів. Потяг плавно рушив, тихо заскреготів, і Галя вже думала, чи не купити ввечері тістечок для сина, коли її погляд раптово зачепився за знайомий профіль навпроти.
Мить — і серце пішло вниз, ніби у порожню шахту ліфта.
Біля вікна, спокійно й неквапливо перегортаючи тонкий рекламний буклет, сиділа жінка років шістдесяти — в охайній шапці, з окулярами у тонкій оправі. Вона щось бурмотіла собі під ніс, то поправляючи окуляри, то струшуючи невидимий пил із рукава.
Тамара Іванівна.
Колишня свекруха.
Та сама.
Галя завмерла. Наче час на кілька секунд зупинився. Вагони, станції, шум — усе зникло. Залишилася тільки ця постать, що вийшла з минулого, яке Галя роками намагалася не згадувати.
Тамара Іванівна — жінка, яка шість років тому позичила у неї сімсот тисяч «до зими», обіцяла повернути «щойно здасть кімнату», а потім зникла, відключивши телефон і розчинившись у міському потоці, ніби її ніколи й не було.
Жінка, через яку Галя тоді плакала ночами, сварилася з колишнім чоловіком, переживала розлучення й зраду одразу з двох боків.
Жінка, яка одного разу обірвала телефонну розмову — а згодом і двері в попереднє життя Галі.
І ось вона.
Тут.
За два метри.
Спокійна, незворушна, з пакетом молока у сітці та рекламним буклетом у руках.
Галя відчула, ніби хтось стиснув їй груди залізним обручем. Вона нахилилася, удаючи, що поправляє сумку, і дуже обережно дістала телефон. Пальці трохи тремтіли, тож вона навмисно сповільнила дихання. Увімкнула камеру. Повернула так, щоб об’єктив ледь виглядав з-за ременя. Зробила один знімок. Другий. Третій.
Потім швидко відкрила месенджер, знайшла чат із Максимом — чоловіком. Справжнім. Теперішнім. Надійним.
«Подивись, кого зустріла. У метро. Це вона», — написала вона і надіслала фото.
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Де ти? Не втрачай її».
Галя ледь помітно всміхнулася. У звичній реакції Максима було щось рідне, тепле, навіть трохи заспокійливе. Він завжди був людиною дії — не з тих, хто довго зважує. Спершу рухається, потім аналізує. І частіше це рятувало, ніж заважало. Особливо її.
Вона трохи посунулася, щоб краще бачити Тамару Іванівну, але не впіймати її погляду. Кинула погляд на своє відображення у вікні: коротка стрижка, інший колір волосся, фігура змінилася після народження дитини, та й мода давно інша. Сумнівів не було — колишня свекруха її не впізнає. І від цього в Галі з’явилося дивне відчуття контролю: вперше за багато років вона була тією, хто спостерігає, а не тією, за ким стежать.
Голос диктора оголосив наступну станцію.
Тамара Іванівна склала буклет, повільно, ґрунтовно. Поклала до сумки. Підвелася, тримаючись за поручень, і рушила до дверей.
Галя піднялася майже одночасно.
Вона не дала собі часу на вагання. Рішення давно визрівало. Роками. І ось — момент.
Колись давно…
Тоді було сонячно. Дивно сонячно, ніби літо вирішило затриматися всупереч календарю. Світло падало під кутом, роблячи все навколо особливо яскравим. Галя стояла біля вікна, розмішуючи щось у горнятку, коли подзвонили у двері.
На порозі з’явилася Тамара Іванівна — енергійна, бадьора, з величезним пакетом зелених яблук.
— Галочко, ну що, шарлотку зробимо? — сказала вона весело, вже проходячи на кухню, ніби була у себе вдома.
Тоді життя здавалося рівним і передбачуваним. Гарна робота, стабільний дохід, гроші на рахунку — від продажу ділянки. Плани. Спокій.
А потім — прохання.
Просте, буденне, сказане так, ніби мова йшла про дрібницю.
І Галя погодилася.
Без розписок. Без умов. Бо «рідна людина».
Тепер вона знала: довіра — тонка межа між близькістю й наївністю.
На станції Галя вийшла слідом. Тримала дистанцію. Спостерігала. Запам’ятовувала.
Адреса. Під’їзд. Поверх.
Очікування було довгим і напруженим. Коли з’явився Максим, повітря ніби стало рівнішим.
Двері відчинилися.
— Галя?.. — прошепотіла Тамара Іванівна.
— Так, — спокійно відповіла вона. — Це я.
У квартирі було тихо. Старо. Життя йшло далі — без неї.
— Ми поговоримо, — сказала Галя рівно. — Спокійно. Без криків.
Тамара сіла, наче втома раптово навалилася.
— Я знаю, навіщо ви прийшли…
— Тоді скажіть, — м’яко відповіла Галя, — як ви плануєте повернути борг.
Сльози були. Пояснення теж. Але тепер Галя слухала інакше. Без болю. Без тремтіння.
— Ми знайдемо рішення, — сказала вона зрештою. — Не одразу. Але чесно.
Вони домовилися. Про графік. Про зобов’язання. Про відповідальність.
Коли двері за ними зачинилися, Галя відчула дивну легкість. Ні радості, ні злості. Лише спокій.
Минуле більше не тримало її.
Воно стало просто історією.
Навіть якщо дуже довгою.
Ідучи сходами вниз, вона раптом зрозуміла: іноді полегшення приходить не тоді, коли отримуєш назад гроші. А тоді, коли повертаєш собі право не мовчати.
І цього було достатньо.
