Оце так був Новий рік. Потім Ольга згадувала його як дуже погану, дуже злу казку, у якій вона виявилася не Попелюшкою, а якоюсь непотрібною, запиленою річчю, яку забули винести з дому.
Святкували, як заведено, у Галини Петрівни. Розкішний стіл, накритий так, що стільниця гнулася під вагою салатів — це свекруха вміла. І Ольга вміла: готувала, носила, мила посуд, робила вигляд, що обожнює олів’є, хоча ці сімейні збори вже давно стояли їй поперек горла.
Діма, її чоловік, уже сидів задоволений. Ну а що Дімочка? Йому тепло, світло, мама поруч, дружина красива, донька поряд. Ідилія, одним словом. А те, що його мама пронизує Ольгу отруйним поглядом і що для Ольги кожна хвилина за столом — як іспит, він не помічав. Його очі, здавалося, працювали в режимі «бачу лише хороше».
І ось настав момент Х. Куранти відбили, шампанське випили, і Галина Петрівна, сяюча, мов начищений мідний таз, почала церемонію вручення подарунків.
— Ну що, мої дітки! — голос у неї був гучний. — Щастя вам, здоров’я! І, звісно, без подарунків нікуди!
Почала з Дімки. Йому — дорогий годинник.
— Ти ж у мене голова сім’ї, Дімулечку! Маєш виглядати солідно!
Діма засяяв і поцілував маму.
Потім черга старшого сина та його дружини. Ірочка, зразкова невістка, отримала золоті сережки.
— Ірочко, ти для мене не просто невістка, ти — донечка! Рідна сім’я!
Галина Петрівна обіймала Ірочку з такою любов’ю, що в Ольги аж зуби стиснуло.
Машенька отримала велику коробку з конструктором. Вона була щаслива.
Ольга чекала. Стояла напоготові, усміхалася. Вона купила Дімі набір для гоління — він сам хотів. А свекрусі — дорогу скатертину з вишивкою, про яку та давно мріяла.
Галина Петрівна, роздавши всім пакети, раптом зупинилася. Всі погляди — на неї. Вона повільно повернулася до Ольги. Її погляд був крижаний, у ньому не було жодного свята.
— Олю? Ти чого тут стоїш? Чекаєш чогось? — у голосі пролунала насмішка.
Ольга спробувала зберегти спокій.
— Звісно, чекаю, Галино Петрівно, — нервово усміхнулася вона.
І тут свекруха зробила те, що зламало Ольгу. Вона поставила порожній келих на стіл, поправила зачіску й голосно сказала, щоб почули всі:
— А тобі, Оленько, подарунків не буде. І чекати нічого.
Запала тиша. Така, що було чути, як лопаються бульбашки в шампанському. Діма закашлявся, вдаючи, що подавився.
Ольга відчула, ніби в неї щось боляче встромили.
— Перепрошую, я не зрозуміла… — ледве вимовила вона.
Свекруха насолоджувалася моментом.
— А що тут розуміти? Ти для мене ніхто. Ти просто дружина Дімочки, ти не рідна. Це свято для моїх близьких. Ось Ірочка — інша справа. Вона мені як донька. А ти… ти просто живеш поруч. Я не зобов’язана витрачатися. Невістка — не родина.
Це був удар просто в саме серце. Обличчя Ольги палало, сльози підступали, але вона трималася. Діма нарешті отямився.
— Мамо, ну що ти таке кажеш? — він намагався пожартувати.
— Я кажу правду, — образилася Галина Петрівна. — Тобі соромно, що я правду кажу?
Ольга подивилася на чоловіка. Він був блідий. Він не встав, не взяв її за руку, не сказав жодного слова на її захист. Просто сидів і благально дивився на маму. Саме ця пасивність стала останньою краплею.
Ольга випрямилася. На її обличчі з’явилася холодна, мармурова усмішка.
— Цікаво, Галино Петрівно. Тобто я, яка накривала цей стіл, мила посуд і купила вам скатертину — вона, до речі, лежить у передпокої й коштує дуже дорого — я ніхто? А скатертина — рідна?
Свекруха розгубилася. Діма підвівся.
— Олю, припини…
Ольга його проігнорувала.
— Ви кажете, що я чужа. Добре. Я це запам’ятала. А тепер слухайте, що буде далі.
Вона пішла в передпокій і повернулася з великим пакетом — тією самою скатертиною, яку свекруха вибирала майже рік.
— Ось вона. Я витратила на неї три свої зарплати. Це був подарунок рідній людині. Але якщо я для вас ніхто — то й мій подарунок вам не потрібен.
Свекруха заговорила, але Ольга не дала їй договорити. Вона різко розірвала пакет і, підійшовши до сміттєвого відра, кинула туди білу дорогу тканину.
— Ось так. Чужа скатертина — чужій людині.
а кухні запанувала приголомшлива тиша. Обличчя Галини Петрівни змінило колір. Це було публічне приниження.
— Олю, ти що робиш?! — закричав Діма.
— Вона назвала мене ніким. При всіх. А ти мовчав, — спокійно відповіла Ольга.
Вона подивилася на свекруху.
— А тепер у вас є шанс усе виправити.
Вона звернулася до чоловіка:
— Дімо, у тебе є три хвилини. Або ти підходиш до мами й вимагаєш вибачення, або ми з Машею йдемо. Назавжди.
Вона пішла одягати доньку.
Ці три хвилини були найважчими в житті Діми. Він стояв між матір’ю й дружиною.
Коли Ольга вийшла з Машенькою, вона мовчки показала на годинник. Час вийшов.
І тоді Діма зробив вибір.
— Досить! — закричав він. — Я обираю свою сім’ю. Олю і Машу.
Він підійшов до дружини.
— Ми йдемо. І повернемося тільки тоді, коли ти попросиш у неї вибачення.
На вулиці морозне повітря здалося Ользі неймовірно чистим. Вона відчула, як з її плечей упав тягар.
— Ти справді так думаєш? — прошепотіла вона.
— Ти — моя сім’я, — відповів Діма. — І я більше не дозволю нікому тебе принижувати.
А Галина Петрівна залишилася лежати на підлозі, втративши контроль над тими, кого вважала «своїми».