Мене звати Марко. Мені двадцять вісім років, і я ніколи не думав, що одне слово може важити більше, ніж обручка, весільні плани і три роки спільного життя.
Історія почалася у звичайний вівторок — такий самий, як сотні до нього. Ми з Женею вечеряли вдома. Світло кухонної лампи було теплим, на столі парував суп, а за вікном повільно темніло місто. Я говорив про роботу, вона кивала, але дивилась не на мене — у телефон.
Вона була такою вже кілька днів. Відстороненою. Наче тілом тут, а думками — десь далеко.
Потім вона поклала телефон екраном донизу і сказала:
— Марку… мені треба тобі дещо сказати.
Я відклав виделку.
Я знав цей тон. Він ніколи не приносив добрих новин.
— Минулого тижня мені написав Тарас.
Її колишній. Той самий. Музикант із вічними проблемами, зрадами і «я просто не готовий». Той, після якого вона збирала себе по шматках.
— Ми… спілкуємося, — додала вона тихо.
У мене всередині щось охололо.
— Спілкуєтеся?
— Просто говоримо. Але… — вона зробила глибокий вдих. — Я зрозуміла, що між нами не було нормального завершення. Все обірвалося надто різко. Там залишилися невирішені почуття.
— Невирішені… — я повторив, ніби слово могло пояснити саме себе.
— Це не про кохання! — вона поспіхом схопила мене за руку. — Я люблю тебе. Я хочу вийти за тебе заміж. Але мені потрібно поставити крапку. Перед тим як ми почнемо нове життя.
— І як саме ти збираєшся її ставити?
Вона відвела погляд.
— Мені потрібно його побачити. Ще раз. Поговорити. Провести з ним трохи часу.
— Провести час?
— Одну ніч, — сказала вона майже пошепки. — Просто… щоб вивільнити це з себе. Щоб бути впевненою, що ти — мій остаточний вибір.
Час зупинився.
Я почув власне дихання.
— Ти просиш дозволу переспати зі своїм колишнім.
— Ти формулюєш це грубо, — вона насупилась. — Це емоційне завершення. Фізична частина — просто частина процесу.
Я дивився на неї і бачив перед собою не наречену, а чужу людину з правильними словами і порожніми очима.
— Знаєш що, Женю, — сказав я несподівано спокійно. — Бери стільки «крапки», скільки тобі потрібно.
Вона засяяла.
— Ти серйозно? Ти розумієш?
— Так, — кивнув я. — Йди.
Вона кинулася мене обіймати, цілувати, говорити про зрілість і довіру. Я слухав — і відчував, як щось у мені остаточно від’єднується.
— Коли? — спитав я.
— У суботу. У нього концерт у п’ятницю.
— Скинь адресу, — сказав я. — Для безпеки.
Вона усміхнулася.
— Ти найкращий.
Вона заснула швидко. А я — ні.
Я відкрив її телефон. Не з ревнощів. З ясності. Побачив повідомлення з сердечками, очікування, нетерплячість. Побачив адресу.
І тоді я подзвонив її батькові.
Роман був людиною прямою. Колишній морпіх, власник будівельної компанії, чоловік без зайвих слів.
— Марку? Щось сталося?
— Я просто хочу, щоб ви знали правду, — сказав я. — Женя планує поїхати до Тараса. Каже, що їй потрібна «крапка».
Тиша на іншому кінці була важкою.
— Адреса? — спитав він.
У суботу Женя пішла щаслива. З новою білизною і легкістю в голосі.
О 18:45 Роман написав:
«Я на місці».
Через пів години мій телефон розривався. Я не відповідав.
— МІЙ ТАТО ТУТ!
— Це божевілля!
— Як ти міг?!
Потім подзвонив Роман.
— Вона зі мною. Жива. Засоромлена. Тарас… дуже здивований.
— Відвезіть її додому, — сказав я.
Коли вона повернулася, її речі вже стояли у коробках.
— Ти мене принизив! — кричала вона. — Ти подзвонив моєму батькові!
— Ти попросила дозволу зрадити, — відповів я. — Я дав його. Як вільна людина.
Вона пішла.
Наступні дні були схожі на бурю: дзвінки, сльози, виправдання, «ти ж погодився».
Її мати плакала. Подруги говорили про «травми». Сам Тарас прийшов пояснювати, що «нічого серйозного не хотів».
Але крапка вже була поставлена.
Через тиждень Женя написала:
«Я піду на терапію. Пробач».
Я не відповів.
Бо крапка — це не помста.
Це межа.
Через місяць я сидів у кав’ярні з Романом. Ми пили каву мовчки.
— Ти зробив правильно, — сказав він. — Важко. Але правильно.
Життя повільно ставало іншим. Без виправдань. Без перевірок. Без «ще одну ніч, щоб зрозуміти».
Навесні я зайшов у маленьку книгарню. Там працювала Оля. Ми говорили про книги, дощ і тишу. Без гучних слів.
— Я більше не погоджуюся бути чийось «доказом», — сказав я їй одного вечора.
— І не треба, — відповіла вона. — Будь домом.
І я зрозумів: справжня дорослість — це не дозволити зраду.
А вчасно поставити крапку.
Не для того, щоб закінчити.
А щоб почати нове речення.
