Вода здійнялася хвилею, коли Марта впала в басейн. Вона розгублено замахала руками, намагаючись втриматися на поверхні. Її очі були широко розплющені — в них читався не стільки страх, скільки повне нерозуміння: за що?
— Ой, дивіться, вона реально не вміє! — зареготала одна з дівчат, не опускаючи телефона.
— Та нічого з нею не буде, — байдуже кинула Аріана, поправляючи волосся. — Це ж басейн, а не океан.
Марта хапалася за слизький край, ковзала пальцями, ковтала воду і кашляла. Сили стрімко зникали. Світ звужувався до шуму у вухах і яскравих вогнів над дахом.
І саме тоді пролунало різке, владне:
— Негайно зупиніть це!
Голос був настільки гучним і твердим, що сміх обірвався миттєво.
На дах швидким кроком вийшов чоловік у темному костюмі. Сивина на скронях, пряма постава, холодний погляд. Його знали всі — навіть ті, хто ніколи не бачив наживо.
Це був Олександр Вернер. Батько Аріани. Мільярдер. Власник маєтку. Людина, чиє слово вирішувало долі.
— Тату? — Аріана здивовано кліпнула. — Ти ж мав бути в Женеві…
Він не відповів. Його погляд був прикутий не до доньки, а до басейну.
— Дістаньте її. ЗАРАЗ.
Один із охоронців, який досі стояв осторонь, миттєво кинувся до води. За кілька секунд Марта вже сиділа на плитці, тремтячи, кашляючи й притискаючи до грудей мокрий фартух.
— Принесіть ковдру, — коротко наказав Вернер. — І лікаря.
— Тату, ну серйозно, ти перебільшуєш… — почала Аріана, намагаючись усміхнутися. — Це ж просто жарт.
Він повільно повернувся до неї.
— Жарт?
У його голосі не було крику. Але від цього стало страшніше.
— Ти штовхнула людину, яка сказала, що не вміє плавати. Це твій “жарт”?
Друзі Аріани мовчки відступили на кілька кроків. Хтось сховав телефон. Хтось опустив очі.
— Вийдіть. Усі, — холодно сказав Вернер. — Вечірка закінчена.
— Але ж… — почала одна з дівчат.
— ЗАРАЗ.
За хвилину на даху залишилися лише він, Аріана, Марта і двоє охоронців.
Марта намагалася підвестися, але ноги не слухалися.
— Сидіть, — м’яко сказав Вернер, несподівано змінивши тон. — Вам зараз не можна вставати.
Він присів перед нею навпочіпки, дивлячись прямо в очі.
— Скільки років ви тут працюєте?
— Дев’ять… майже десять, — прошепотіла Марта.
— І весь цей час — у моєму домі?
Вона кивнула.
Вернер повільно підвівся. Повернувся до доньки.
— Ти знаєш, хто ця жінка?
Аріана мовчала, зціпивши губи.
— Вона працювала тут ще до того, як ти поїхала вчитися за кордон. Вона доглядала цей дім, коли твоя мати була жива. Вона знала тебе дитиною.
Аріана різко підняла голову.
— Ти спеціально це говориш, щоб мене присоромити?
— Ні, — спокійно відповів він. — Я говорю це, бо ти щойно показала, ким стала.
Він зробив паузу.
— І мені соромно.
Ці слова вдарили сильніше за крик.
— Тату… — голос Аріани затремтів. — Я ж не хотіла…
— Намір не скасовує відповідальності, — твердо сказав Вернер. — І тепер ти її понесеш.
— Яку ще відповідальність? — різко кинула вона. — Я ж твоя донька!
— Саме тому, — повільно відповів він, — що ти моя донька.
Він дістав телефон і зробив короткий дзвінок.
— Завтра зранку підготуйте документи. Фонд. Повний пакет.
Аріана поблідла.
— Який фонд?
— Соціальний. Для підтримки працівників сервісу та доглядальників, — він глянув на Марту. — Ти будеш його обличчям. І отримаєш фінансування на власне житло та лікування.
Марта широко розплющила очі.
— Але… я… я нічого не просила…
— Я знаю, — тихо відповів він.
Потім знову повернувся до доньки.
— А ти, Аріано, з завтрашнього дня переїжджаєш у навчальний центр компанії. Без карток. Без водія. Без “тату, виріши”.
— Ти не можеш! — зірвалася вона. — Це моє життя!
— Ні, — спокійно сказав він. — Це твій шанс не зламати його остаточно.
Він подивився на неї довго і важко.
— Я не виховав тебе такою. Але якщо ти хочеш залишитися моєю донькою — ти навчишся поваги.
Аріана опустилася на стілець. Уперше за багато років — без сліз, без крику, без маски.
А Марта, закутавшись у ковдру, дивилася на воду в басейні, яка вже була спокійною.
І вперше за довгий час вона відчувала не страх.
А справедливість.
