Ранок почався з напруженої тиші, яка завжди виникає перед великою бурею. Квартира була наповнена валізами, складеними речами й очікуванням чогось світлого — того, на що Лена чекала пів року.
— Твоя мама дзвонила, — сказала вона надто спокійно, і саме цей спокій насторожив Антона. — Привітала з поїздкою. Сказала, що дуже рада за нас. І що Світка з Ігорем та дітьми теж приїдуть до нас на дачу. Завтра ввечері.
Антон застиг. Сумка випала з рук і глухо вдарилася об підлогу.
— Лен, я… я нічого їй не казав, — поспіхом промовив він. — Я тільки сказав, що нас не буде в місті.
Лена повільно повернулася до нього. В її очах блищали сльози — не істеричні, а втомлені.
— Ми ж домовлялися, — сказала вона тихо. — Ти обіцяв. Ти знав, як для мене це важливо.
Вона пам’ятала кожні вихідні, проведені на дачі. Як вони з Антоном розгрібали старі речі тітки Ніни, фарбували стіни, лагодили дах. Як замість відпустки працювали до знемоги. Цей дім був не просто будинком — він був їхнім спільним зусиллям, їхньою надією.
— Я хотіла зустріти Новий рік з тобою, — продовжила Лена. — Лише з тобою. Без шуму. Без напруження. Без людей, які вважають, що їм усі винні.
Антон опустив голову. Він знав, що вона має рацію. Його сім’я завжди приходила без запрошення, займала простір і не помічала меж.
— Якщо вони приїдуть, — голос Лени затремтів, але вона трималася, — Новий рік ти зустрінеш без мене.
Ці слова зависли в повітрі.
Антон сів на край ліжка. В голові металися думки: мати, яка образиться; сестра, яка влаштує сцену; звичне почуття провини. Але вперше він ясно побачив інше — Лену, яка стояла перед ним, не просячи неможливого. Вона просила про повагу.
— Подзвони їй, — сказала Лена. — Просто скажи правду.
Вона вийшла з кімнати, залишивши його наодинці з телефоном.
П’ять хвилин тягнулися нескінченно. Антон ходив квартирою, вдивлявся у вікно, де повільно падав сніг. Потім зупинився, глибоко вдихнув і набрав номер сестри.
— Тоша! — радісно відповіла Світлана. — Ми вже збираємося…
— Світло, — перебив він. — Ви не можете приїхати.
Тиша на тому кінці була важкою.
— Що ти сказав?
— Ми не запрошували. Лена хоче провести свята удвох. І я з нею згоден.
Розмова була складною. Світлана говорила про сімейні цінності, про образу матері, про егоїзм. Але Антон вперше не відступив.
— Я одружений, — сказав він спокійно. — І моя сім’я — це Лена. Я люблю вас, але нам потрібні межі.
Він поклав слухавку з тремтячими руками. Страх і полегшення змішалися в грудях.
Коли Лена повернулася, вона одразу все зрозуміла.
— Ти подзвонив? — запитала вона.
— Так, — відповів Антон. — Вони не приїдуть.
Вона заплакала, але цього разу — від полегшення. Вони обіймалися довго, мовчки, ніби вперше за довгий час справді були разом.
Через два дні вони вже стояли на веранді своєї дачі. Навколо лежав чистий сніг, у будинку потріскував камін, а повітря було наповнене запахом хвої та тепла.
— Я боялася, що ти не вибереш нас, — тихо зізналася Лена.
— Я теж боявся, — відповів Антон. — Але ще більше я боявся втратити тебе.
Опівночі вони підняли келихи шампанського. Без шуму, без зайвих слів. Лише вони, зоряне небо й відчуття, що вперше за багато років зробили правильний вибір.
Цей Новий рік не був гучним. Але він став початком нового життя — життя, де любов і повага стояли на першому місці.
