У залі запанувала тиша.
Навіть музика, здавалося, стихла — або це просто кров гучно стукала у вухах Клари.
Вона відчувала, як десятки поглядів пронизують її наскрізь: хтось тихо посміхався, хтось відкрито спостерігав, насолоджуючись моментом. Мітла тремтіла в руках, закляклі пальці ледве тримали держак.
— Ну? — продовжив Алехандро, трохи нахиливши голову. — Що скажеш?
Клара змусила себе підняти погляд.
— Я скажу, що… мені потрібно прибрати, сеньйоре, — тихо промовила вона.
Губи зрадницьки тремтіли, але вона стримала сльози.
— Як нецікаво, — протягнув хтось із гостей.
— Вона навіть жартів не розуміє, — додав інший.
Алехандро посміхнувся, ніби йому набридла ця сцена.
— Тоді займайся своєю роботою, — кинув він і, повернувшись до гостей, голосно додав: — Прошу вибачення за невеличкий… соціальний експеримент.
Сміх повернувся до зали. Музика заграла гучніше. Люди знову закружляли в танці, дивлячись поверх Клари, ніби її не існувало.
Вона опустила голову, взяла відро, тепер напівпорожнє, і пішла до службових дверей. Кожен крок віддавався глухим болем у грудях — ніби вона ступала по власній гідності.
Біля самих дверей хтось м’яко торкнувся її руки.
— Дівчинко, зачекай, — пролунало жіноче голос.
Клара обернулася. Перед нею стояла невисока жінка років п’ятдесяти, у стриманій, але елегантній темно-смарагдовій сукні. На шиї — нитка перлів. Вона виглядала спокійно, без показної розкоші.
Клара впізнала її — це була Ізабель Рохас, легендарна дизайнерка, офіційна партнерка Алехандро в новій лінії одягу.
— Не зважай на це, — тихо сказала Ізабель, кинувши погляд у бік зали. — У деяких людей забагато грошей і замало виховання.
Вона уважніше подивилася на Клару.
— Як тебе звати?
— Клара, сеньйоро, — прошепотіла та.
— Клара… — жінка ніби смакувала ім’я. — Скажи, ти любиш цю роботу?
Клара розгубилася.
— Вона годує мене і мою маму, — чесно відповіла вона. — Тож… так.
Ізабель ледь усміхнулася.
— Це не зовсім відповідь, люба. Але нічого — ти ще знайдеш свою.
Вона дістала з клатча візитку і поклала Кларі в долоню.
— Якщо колись вирішиш, що хочеш більшого, ніж мити чужі підлоги — подзвони.
І, не чекаючи відповіді, повернулася до зали.
Клара ще довго стояла біля дверей, стискаючи візитку, мов рятівне коло. Потім глибоко вдихнула, сховала її до кишені й пішла в підсобку. Там вона дозволила собі розкіш — тихо заплакати, притискаючи до грудей ту саму мітлу.
Тієї ночі вона вперше подумала, що, можливо, її життя не зобов’язане назавжди залишатися між відром і ганчіркою.
Наступного дня звичайна зміна здавалася безкінечною. Проходячи повз залу, Клара знову й знову згадувала спалахи сміху, блиск люстр і обличчя Алехандро з його зверхньою посмішкою.
— Забудь, — казала їй сусідка по кімнаті Люсія. — Заможні люди завжди дозволяють собі зайве. Головне — щоб зарплату платили.
Але Клара не могла забути не лише приниження, а й слова Ізабель:
«Якщо захочеш більшого — подзвони».
Увечері, перед сном, вона дістала візитку. Просту, білу — лише ім’я і номер телефону. Жодних логотипів, жодних титулів.
Вона довго крутила картку в руках.
— Клара, ти серйозно? — шепотіла її внутрішня нерішучість. — Хто ти така? Прибиральниця з бідного району.
Але інша частина — нова, та, що з’явилася після погляду Ізабель без зверхності, — вперто відповідала:
— А що ти втрачаєш?
На третій день вона набрала номер.
— Студія Ізабель Рохас, слухаю, — відповів приємний чоловічий голос.
— Я… це Клара, — сказала вона, відчуваючи сухість у горлі. — З готелю «Домінгес». Сеньйора Ізабель дала мені ваш номер…
— Секундочку, Клара, — голос усміхався. — Вона якраз у студії.
— Клара? — пролунав знайомий голос.
— Так, сеньйоро.
— Я чекала твого дзвінка. Приходь завтра о десятій. Адреса є на візитці?
— Так.
— Чудово. І, Клара… будь собою.
Коли Клара поклала слухавку, телефон у її руках здавався дивом.
— Тепер шляху назад немає, — прошепотіла вона.
Хуан обережно обвів сантиметрову стрічку навколо плечей Клари, потім — талії, стегон. Він працював швидко, але уважно, ніби перед ним була не випадкова дівчина з готелю, а майбутній проєкт.
— Поставу не напружуй, — спокійно сказав він. — Просто стій так, як тобі зручно.
Клара слухняно видихнула. Вперше за довгий час на неї дивилися не як на частину інтер’єру, а як на людину.
— Цікаві пропорції, — зауважила Майя, не відриваючись від ескізу. — З таким типажем можна працювати і в дизайні, і в показах.
Клара розгублено усміхнулася.
— Я… ніколи не думала про це серйозно.
Ізабель, яка весь цей час мовчки спостерігала, підійшла ближче.
— Саме тому я й запросила тебе, — сказала вона. — Ти не намагаєшся когось копіювати. Це рідкість.
Навчання було складним. Клара вчилася працювати з тканинами, розбиратися у крої, годинами стояла біля манекенів, переробляючи одну й ту саму деталь. Інколи вона поверталася додому пізно вночі, втомлена, але з відчуттям, що кожен день наближає її до чогось важливого.
Ізабель ніколи не підвищувала голосу. Якщо Клара помилялася, вона просто казала:
— Спробуй ще раз. Не поспіхом. Ти вмієш краще.
Поступово Клара почала змінюватися. Не різко, не зовні — спочатку всередині. Вона перестала сутулитися, навчилася дивитися співрозмовникам в очі, говорити впевненіше.
Сантиметрова стрічка, з якої все почалося, стала для неї символом не вимірів, а нових меж — тих, які вона більше не дозволяла нікому за себе визначати.
Минуло кілька місяців.
Бальний зал готелю «Домінгес» знову сяяв світлом. Та цього разу Клара стояла не з відром біля стіни, а за кулісами, в оточенні стилістів і моделей.
Вона дивилася на себе в дзеркало й ледве впізнавала ту дівчину, що колись боялася підняти очі. Сукня сиділа ідеально — наче створена спеціально для неї.
— Готова? — тихо спитала Ізабель.
Клара кивнула.
Коли вона вийшла на подіум, у залі настала тиша. Крок за кроком вона йшла вперед, відчуваючи під ногами рівну поверхню, а в собі — спокій.
У першому ряду сидів Алехандро.
Він підвів голову — і завмер.
Перед ним була та сама Клара. Але зовсім інша. Впевнена. Спокійна. Не та, що опускала погляд, а та, що дивилася прямо.
На мить їхні погляди зустрілися.
І він зрозумів: щось безповоротно змінилося.
Оплески прокотилися залом. Клара розвернулася й повернулася за куліси, не озираючись.
— Він тебе впізнав, — усміхнулася Майя.
— Можливо, — спокійно відповіла Клара. — Але це вже не має значення.
Після показу гості розійшлися невеликими групами. Клара стояла біля вікна, коли почула знайомий голос.
— Клара.
Вона обернулася.
— Сеньйор Домінгес.
Він виглядав стримано, навіть дещо розгублено.
— Я не очікував… — почав він і зупинився. — Ти справила сильне враження.
— Дякую, — коротко відповіла вона.
— Я хотів би запропонувати тобі співпрацю, — продовжив він. — Можливо, навіть посаду в одному з моїх проєктів.
Клара кілька секунд мовчала.
— Пам’ятаєте, — сказала вона нарешті, — ви колись сказали, що людям варто знати своє місце?
Алехандро напружився.
— Я був неправий.
— Можливо, — спокійно сказала Клара. — Але саме завдяки тим словам я зрозуміла: моє місце — там, де я сама його обираю.
Вона зробила крок назад.
— Я вдячна за вашу пропозицію. Але я вже зробила свій вибір.
Він кивнув, приймаючи відповідь.
Клара підійшла до Ізабель.
— Ходімо, — сказала дизайнерка з теплою усмішкою. — У нас попереду ще багато роботи.
Клара востаннє глянула на зал — і пішла, знаючи, що більше ніколи не дозволить нікому визначати її цінність.
