У середині дев’яностих у міському пологовому будинку сталося те, про що згодом говорили роками. Але тоді — в перші хвилини — ніхто не поспішав називати це дивом.
Коли на світ з’явилася п’ятірня, у палаті не пролунали вигуки радості. Не було ані сліз щастя, ані обіймів, ані захоплених слів лікарів. Повітря зависло у дивній, важкій тиші — такій, що пронизує до кісток. Тиші, наповненій поглядами, сумнівами й нерішучими шепотами.
Анна Волкова лежала на ліжку, виснажена, з тремтячими руками. Вона майже не відчувала тіла — тільки втому, що накочувала хвилями. Поруч, на акуратно застеленому столику, лежали п’ятеро немовлят, загорнутих у світлі ковдри. Для будь-якого пологового будинку це стало б подією. Двійня дивує, трійня приголомшує, а п’ятірня здається майже казкою. Але того дня казок не було.
Усі дивилися на дітей.
Їхня шкіра була темнішою, ніж у Анни. Темне волосся, густі вії, риси, що різко контрастували з її світлою косою, прозорою шкірою та сірими очима. І ще менше вони нагадували чоловіка, який у цей час ходив коридором — Сергія Лебедєва, її співмешканця, світловолосого, з родиною, яку Анна знала з юності.
Двері різко відчинилися.
Сергій зайшов швидко. Його обличчя було напружене, погляд метався між дітьми й Анною.
— Що це?.. — голос був сухий, ніби чужий. — Тільки не кажи, що це мої діти.
Анна спробувала підвестися, але сил майже не було.
— Вони твої, Сергію… — прошепотіла вона. — Клянуся.
Він мовчки дивився ще кілька секунд. Потім різко видихнув.
— Ти мене зганьбила, — сказав він тихо. — Перед усіма.
Медсестра зробила крок уперед, але Сергій уже розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима.
Анна дивилася на білу поверхню стіни й відчувала, як щось остаточно ламається всередині. Вона ще не встигла пригорнути кожну дитину, не встигла вдивитися в їхні обличчя — а вже розуміла: колишнього життя більше не буде.
До вечора стало ясно: Сергій не просто вийшов — він пішов назавжди.
Маленьке місто під Рязанню не вміє мовчати. Новини там поширюються швидше за чутки.
— Чула? У Анки-портнихи п’ятеро народилося.
— Та ти що…
— І всі… не схожі.
Ще до виписки за Анною вже тягнувся шлейф шепоту. А коли вона повернулася додому, за нею закріпилося прізвисько. Спочатку тихо, потім відкрито: «жінка з чужою п’ятірнею».
У магазинах на неї дивилися надто уважно. Дехто відводив погляд, дехто — навпаки, не соромився. Молоді матері, з якими вона колись сиділа на лавці, тепер демонстративно тягнули своїх дітей убік.
З роботою стало складно. Квартиру знімати — ще складніше.
— Мені тут проблем не треба, — сказав один господар, глянувши на дітей.
Подруги зникли майже відразу. Телефон мовчав.
Але Анна не зламалася. У неї не було часу ламатися.
П’ять маленьких життів чекали на неї щоранку.
Вона мила під’їзди, працювала в ательє, підшивала старий одяг, іноді допомагала на кухні заводської їдальні. Уночі шила вдома, поки діти спали.
Вона назвала їх просто. Давид. Надія. Віра. Лідія. Маргарита.
Вони росли різними.
Давид любив малювати міста й мости. Надія була вогнем і ніколи не мовчала, коли хтось ображав родину. Віра співала — завжди, скрізь. Лідія жила серед цифр, а Маргарита трималася біля матері, ніби боялася втратити її з поля зору.
Для міста вони були одними й тими самими — «ті самі п’ятеро».
Коли Давиду виповнилося десять, він поставив питання, якого Анна боялася роками.
— Мамо… чому тато нас не любить?
Анна сіла поруч.
— Бо він не навчився бути сильним, — сказала вона тихо. — Але це не про вас.
Вона обійняла дітей.
— Ви — моя правда. І мій вибір.
Ці слова стали для них щитом.
Роки минали.
У школі було непросто, але кожен із них знайшов свій шлях.
Надія вчилася захищати. Віра — співати так, що зал затихав. Лідія вигравала олімпіади. Маргарита малювала. Давид працював, щоб полегшити матері життя.
Анна старіла швидше, ніж хотілося. Але ніколи не скаржилася.
На їхнє повноліття діти зробили те, чого вона не чекала. Вони святкували не себе — її.
— Ми є завдяки тобі, — сказав Давид. — І сьогодні — твій день.
Анна плакала й сміялася водночас.
Минуло майже тридцять років.
Віра повернулася до рідного міста з концертом. У залі сиділи всі — ті самі люди, які колись шепотіли.
І хтось з темряви кинув фразу:
— Цікаво, від кого в неї такий голос…
Віра застигла.
Анна підвелася.
Вона вийшла до сцени й узяла мікрофон.
— Тридцять років я мовчала, — сказала вона. — Але сьогодні досить.
Вона сказала правду. Спокійно. Чітко.
— Мої діти не винні. І сором — не на них.
Зала мовчала.
А потім хтось почав аплодувати.
І ще хтось.
Коли Віра заспівала знову, її голос був іншим — вільним.
Анна стояла поруч і дивилася на своїх дітей.
Вперше за багато років вони більше не були «чужими».
Вони були родиною.
