Людмила притиснула слухавку до щоки, мокрої від сліз, і тихо схлипнула:
— Мамо, його вже два дні немає вдома… Два дні! А якщо щось сталося? А якщо… найгірше?
— Та нічого з ним не сталося, — роздратовано відповіла мати. — Нічого, кажу тобі. Погуляє — і повернеться. Не ти перша, не ти остання.
Гудки в слухавці прозвучали як крапка. Люда повільно опустила руку й завмерла посеред кімнати. Годинник на стіні рівно відміряв секунди, немов насміхаючись з її тривоги. Вона ходила з кімнати в кімнату, визирала у вікно, прислухалася до кожного шереху в під’їзді. Але двері так і не відчинилися.
Віталій не повертався.
Два дні тому він сказав, що його відправляють у відрядження. Люда сама зібрала йому валізу — як завжди, старанно й турботливо. Складала білизну, зарядний пристрій, зубну щітку, теплий светр. Усе, щоб Віталечці було зручно, майже як удома.
Він поцілував її в щоку, поспіхом узяв валізу й зачинив за собою двері. Люда тоді трохи засумувала, але швидко заспокоїлася: робота є робота.
А через два дні вона подзвонила йому — дуже скучила. Телефон був недоступний. Весь день. Наступного дня — знову. Тоді вона зателефонувала на його роботу. Там спокійно відповіли, що Віталій узяв відгули. П’ять днів.
І ось уже третю добу він не з’являвся вдома.
Спочатку Люда хотіла дзвонити в лікарні, у поліцію, навіть подумала про морг. Але чомусь першою набрала маму. Хоч добре знала: співчуття від неї не дочекаєшся. Мати ніколи не любила Віталія.
Витерши сльози, Людмила поставила чайник. Він мав же колись прийти? Мав… А що вона йому скаже? Що не спала ночами? Що боїться втратити його? Ні. Так не можна. Вона ж не ганчірка.
Вечір повільно опускався на місто. Телевізор вона не вмикала. Книгу брати до рук не хотілося. У голові крутилася лише одна думка: де він?
Вони разом уже сім років. Жили добре, душа в душу. Єдине, що затьмарювало — у них не було дітей. Але лікарі не ставили крапку, і надія жила. Віталій завжди був уважний, підтримував її.
Але останнім часом він змінився. Став мовчазним. Ховав очі. Йшов на кухню з телефоном. Перестав приходити на обід. А тепер — зник.
Людмила не витримала.
— Піду до Ніни, — вирішила вона. — Вона зрозуміє.
Ніна була її найкращою подругою зі школи. Потім поїхала на Далекий Схід, повернулася через кілька років з маленьким сином і глибокою образою на життя. Люда з Віталієм завжди підтримували її, і з часом Ніна ніби ожила.
Люда швидко одяглася й пішла. Під’їзд був відчинений — хтось заносив меблі. Вона подзвонила. Тиша. Ще раз. Нарешті двері відчинилися.
Ніна здригнулася.
— Ой… я думала, це мама. Навіть у вічко не глянула. А ти чого так пізно?
На кухні Люда довго не знала, з чого почати.
— Ніно, мені дуже важко… Віталій не ночує вдома. Я не знаю, що робити…
— Та заспокойся, — поспіхом сказала Ніна. — Ну не ночував — і що? Чоловіки всі однакові. Погуляє — і повернеться.
— Я так не можу, — тихо відповіла Люда. — Я не зможу жити, знаючи, що в нього хтось є.
— Тоді розлучайся! — різко кинула Ніна.
Розмова не клеїлася. Ніна була нервовою, постійно прислухалася до звуків. Нарешті сказала, що в неї болить голова.
Люда попрощалася й вийшла.
І тут її ніби струмом вдарило.
Гаманець.
Темно-коричневий, шкіряний. З ініціалами В.Л.
Такий самий вона подарувала Віталію на Новий рік.
Він лежав у передпокої Ніни. Його швидко прикрив ліловий шарф, але було пізно.
Люда все зрозуміла.
Зміни у поведінці чоловіка. Його зникнення. І блиск в очах Ніни, коли та приходила в гості.
Світ потьмарився.
Додому Людмила дійшла ледве тримаючись. Там вона дала волю сльозам. Потім мовчки почала складати валізу. Останню.
Подзвонила матері. Та сухо сказала, що давно щось підозрювала і добре, що квартира — не його. Ввечері пришле майстра змінити замки.
Люда довго сиділа, дивлячись у стіну. Вона втратила двох близьких людей за один день.
Продовження
Наступного ранку вона прокинулася від тиші. Дивної, порожньої. Без звуку кроків, без чужого дихання поруч.
Замки справді змінили.
Віталій дзвонив. Десятки разів. Вона не відповідала.
Пізніше прийшло повідомлення:
«Людо, будь ласка, давай поговоримо. Я все поясню».
Вона вимкнула телефон.
Через тиждень Люда вийшла на роботу. Колеги нічого не знали, але дивилися з якоюсь новою повагою. Вона трималася. Повільно, крок за кроком.
Минув місяць. Потім другий.
Ніна писала. Просила пробачення. Казала, що все сталося «само». Люда не відповідала.
Одного дня вона зловила себе на думці, що не плаче.
Що може пити каву на балконі й не думати про зраду щохвилини.
Вона записалася на курси, про які мріяла роками. Почала більше гуляти. Усміхатися.
Одного вечора, зачиняючи двері вже оновленої квартири, Люда зрозуміла:
Зраду неможливо виправити.
Але життя — можна збудувати заново.
І тепер вона точно знала:
її серце більше ніколи не буде відчинене для тих, хто зраджує тихо — за спиною.
