Я заціпеніла, коли побачила її. Ганна — та, кого я три роки вважала зниклою назавжди, — стояла переді мною в осліплюючій сукні й усміхалася, ніби не брала в мене вісім тисяч доларів і не стерла своє ім’я з усіх соціальних мереж.
Гості обернулися. Раян, мій новоспечений чоловік, здивовано підняв брови.
— Це вона? — прошепотів він.
Я кивнула.
Ганна простягнула мені конверт.
— Вітаю, Емі. Я не могла пропустити цей день.
Вона говорила спокійно, майже ніжно. Але її очі були іншими — холодними, мов лід.
Я взяла конверт, руки тремтіли.
Усередині — не гроші. Один аркуш паперу.
Три рядки, надруковані жирним шрифтом:
«Ти маєш знати. Раян — не той, за кого себе видає.
Перевір теку на його ноутбуці: /Users/Public/ARCHIVE.
Не вір нікому».
Світ навколо ніби стиснувся. Шум гостей, сміх, музика — усе відійшло на задній план.
Я підвела погляд — Ганни вже не було. Лише білий Tesla зникав за поворотом дороги, залишаючи по собі тонкий слід пилу.
Пізніше, коли свято закінчилося, я сиділа одна в нашому новому домі. Раян спав нагорі. У руках — конверт, який не давав спокою.
А що, як це просто помста?
А що, як Ганна повернулася, щоб зруйнувати моє щастя?
Але слова не відпускали.
/Users/Public/ARCHIVE.
Я взяла ноутбук Раяна й відкрила вказану теку.
Спочатку — порожньо. Лише одна прихована папка: .backup.
Я клацнула по ній.
З’явилося 27 відеофайлів, кожен із датою. Найостанніший — день мого весілля.
Серце билося так гучно, що я ледве могла дихати.
Я увімкнула перший запис.
На екрані — Ганна. Вона сиділа за столом у дешевій кав’ярні. Втомлена, заплакана. Перед нею ноутбук — той самий.
— Емі, якщо ти це бачиш… значить, я більше не можу вийти на зв’язок. Раян знайшов мене.
Мені стало холодно.
— Три роки тому я взяла в тебе гроші не просто так, — продовжила вона. — Я працювала на компанію, яка займалася фінансовими махінаціями через фіктивні стартапи. Раян був одним із їхніх розробників. Він не просто програміст — він створює «чисті» цифрові профілі, щоб приховувати незаконні перекази. Я думала, що зможу вибратися, але він знайшов мене.
Ганна озирнулася, ніби хтось стояв за камерою.
— Я втекла, щоб не стати наступною. І так, я використала твої гроші, щоб купити нову особистість. Пробач. Але тепер він поруч із тобою, Емі. І ти — частина його гри.
Екран згас.
Я сиділа в повній тиші. Холод пробіг по шкірі.
Я відкрила наступний запис — на ньому Раян розмовляв із кимось по відеозв’язку.
— Клієнт задоволений, — говорив він. — Операція пройшла. «Об’єкт» нічого не запідозрив. Завтра весілля, усе має виглядати ідеально.
Я ледь стримала крик. «Об’єкт». Це була я.
Я вимкнула ноутбук і кинулася нагору. Раян спав, його обличчя було спокійне, як у дитини.
Я тихо взяла телефон і сфотографувала екран ноутбука. Потім, тремтячи, сховала конверт під подушку.
Усю ніч я не зімкнула очей.
Вранці я поводилася як завжди. Кава, поцілунок у щоку, «кохаю тебе».
Раян нічого не запідозрив.
Коли він поїхав до офісу, я зателефонувала до ФБР.
Голос на іншому кінці дроту був напружений:
— Пані, ви не перша, хто звертається з подібною інформацією. Ми давно стежимо за цією людиною. Наполегливо просимо — не показуйте, що щось знаєте. Ми скоро зв’яжемося.
Минуло три дні. Раян був ніжним, уважним, але я помічала, як він перевіряє мій телефон, як його погляд затримується на ноутбуці.
Увечері у двері постукали. Я здригнулася.
На порозі стояла Ганна. Без макіяжу, втомлена, з коротко підстриженим волоссям.
— Нам потрібно поговорити, — сказала вона.
Я впустила її. Вона швидко пройшла у вітальню, перевірила вікна.
— За нами стежать, — її голос тремтів. — Я думала, що зможу все завершити, але Раян розумніший, ніж я гадала. Він уже зрозумів, що я повернулася.
— Що мені робити? — прошепотіла я.
— Їдь. Зараз. Візьми флешку — там усе. — Вона дістала крихітний носій. — Він зберігає дані на підставних рахунках. Це єдиний шанс.
Ми почули звук двигуна. Білий Tesla зупинився біля дому.
— Він тут, — сказала Ганна. — Швидко! Через задні двері!
Я побігла, притискаючи флешку до грудей. Позаду грюкнули двері. Голос Раяна:
— Емі? З ким ти говориш?
Я вискочила в сад. Вітер гнав пил. Раптом пролунав різкий звук, потім ще один. Ганна скрикнула.
Я обернулася — вона лежала на землі. Раян стояв на ґанку з предметом, схожим на зброю.
— Вона брехала тобі, Емі! — кричав він. — Це вона привласнила мільйони й намагалася звалити провину на мене!
Я зробила крок назад, не вірячи жодному слову.
— Тоді чому в тебе ті відео? Чому ти називав мене «об’єктом»?
Він завмер. Обличчя перекосилося.
— Ти не повинна була це бачити…
Сирени пролунали раніше, ніж він устиг наблизитися.
ФБР увірвалося в дім, мов буря. Мене схопили за руку й відвели вбік.
Раян не опирався. Лише дивився на мене з дивним жалем.
— Емі, я справді тебе кохав, — прошепотів він, коли його саджали в машину. — Просто бізнес виявився сильнішим.
Минув місяць. Я давала свідчення, брала участь у допитах, підписувала документи.
ФБР підтвердило: Раян очолював мережу з відмивання коштів через фіктивні стартапи.
Ганна вижила — поранення виявилося не смертельним, було зачеплено плече.
Ми зустрілися в лікарні.
— Пробач, — сказала вона. — За все. За гроші, за брехню. Але якби не ти… їх би не зупинили.
Я сіла поруч і взяла її за руку.
— Головне — ми живі.
Вона усміхнулася.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки це «головне».
Я насупилася.
— Що ти маєш на увазі?
Вона подивилася у вікно.
— Раян працював не сам.
За тиждень я отримала поштою новий конверт.
Без зворотної адреси.
Усередині — лише флешка й записка:
Файл Hannah_backup_02.mp4 відкрився без звуку. Я затамувала подих і збільшила гучність.
На екрані знову з’явилася Ганна — але цього разу зовсім інша. Зібрана, спокійна, з уважним поглядом. Вона сиділа в темній кімнаті, освітленій лише світлом монітора.
— Емі, якщо ти дивишся це відео, значить, я або зникла, або мене змусили мовчати, — почала вона. — Те, що ти вже дізналася про Раяна, — лише верхівка. Насправді мережа набагато більша.
На екрані з’явилися схеми, імена компаній, рахунки, дати.
— Він був не лідером, — продовжила Ганна. — Він був фасадом. Справжні рішення ухвалювали інші. Люди з грошима, впливом і бездоганною репутацією. Їхні імена ти знайдеш у папці /BACKUP/CORE.
Моє серце прискорилося. Я відкрила теку, про яку вона говорила. Усередині — десятки документів, договорів, листування. І знайомі логотипи великих компаній, про які я читала в новинах.
— Якщо ти це читаєш, — голос Ганни знову повернувся, — значить, ФБР уже поруч. Але вони не всесильні. Їм потрібен хтось «чистий», хтось, хто може передати це публічно.
Я відчула, як холоне спина.
— Саме тому я повернулася на твоє весілля, — сказала вона. — Мені потрібно було, щоб ти звернула увагу. Щоб ти відкрила ARCHIVE. Я знала: ти не відвернешся.
Екран згас.
Я сиділа, не рухаючись. У голові крутилася одна думка: чому саме я?
Телефон завібрував. Невідомий номер.
— Емі Картер? — пролунав спокійний чоловічий голос. — Це агент Міллер. Ми бачили, що ви відкрили новий файл. Нам потрібно зустрітися. Просто зараз.
— З Ганною все гаразд? — запитала я, ледве стримуючи тремтіння.
Пауза.
— Вона зникла з лікарні дві години тому. Камери нічого не зафіксували.
Я заплющила очі.
— Тоді я знаю, де її шукати, — сказала я тихо. — І знаю, хто за цим стоїть.
За годину ми їхали темною трасою за місто. Агент Міллер мовчав, лише час від часу кидав погляд на мій ноутбук, де були відкриті файли з BACKUP.
— Ви розумієте, що після цього життя вже не буде колишнім? — нарешті сказав він.
Я подивилася у вікно, де в темряві миготіли ліхтарі.
— Моє колишнє життя закінчилося в день весілля, — відповіла я. — Тепер я просто хочу правду.
Ми зупинилися біля занедбаного бізнес-центру. Саме тут, згідно з даними з файлів, проходили закриті зустрічі «партнерів».
Двері були прочинені.
Усередині, в напівтемному залі, сиділа Ганна. Жива. Втомлена. Але вона усміхнулася, побачивши мене.
— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона.
І в цю мить я зрозуміла: це ще не кінець. Це лише початок історії, у якій ми більше не жертви.
