Колишня свекруха випадково дізналася, як я живу після розлучення. Вона не очікувала, що я буду щасливішою за її сина
Каса самообслуговування дратівливо пищала вже занадто довго. Лена відсканувала банку оливок і потягнулася до термінала. Позаду хтось невдоволено пробурмотів.
— Куди тут натискати, хай йому грець?
Лена обернулася — і завмерла. Біля сусідньої каси стояла Галина Петрівна, розгублено торкаючись екрана пальцем. Сиве волосся недбало заколоте, потерта куртка, дешева сумка в руках. Та сама жінка, яка три роки тому називала її поганою дружиною.
Кілька секунд тиші. Саме Галина Петрівна впізнала її першою.
— Лено? — голос здригнувся. — Невже це ти?
— Добрий день, Галино Петрівно.
Лена спокійно завершила оплату. Нове пальто гарно сиділо по фігурі, сумка з натуральної шкіри лежала в кошику поряд із продуктами, які вона купувала, не рахуючи кожну гривню.
Колишня свекруха уважно розглядала її: охайний манікюр, відпочиле обличчя, жодного сліду тієї змученої жінки, яка два роки тому пішла з їхнього дому з однією сумкою.
— Допомогти? — Лена кивнула на термінал.
Галина Петрівна відступила. Лена швидко оплатила її скромні покупки — хліб, молоко, найдешевші сосиски. Раніше вона б навіть не звернула уваги, а тепер мимоволі порівняла їх зі своїм кошиком.
— Дякую… — пробурмотіла Галина Петрівна. — Раніше Андрій допомагав з цими штуками, а тепер…
Вона осіклася й зніяковіло почервоніла.
Вийшли з магазину разом. Лена пішла до новенької машини. Галина Петрівна зупинилася біля зупинки й озирнулася.
— Сама купила? — кивнула на авто.
— Сама. Працюю копірайтеркою, з дому.
— Мабуть, добре так? Удома сидіти?
— Дуже добре. Ніхто не командує.
Останні слова прозвучали з легким наголосом. Галина Петрівна зрозуміла натяк і відвела погляд.
Автобус не приїжджав. Вони стояли мовчки, іноді поглядаючи одна на одну. Лена неспішно складала пакети в багажник. Колись вона завжди кудись поспішала — готувати вечерю, прати, прибирати. Тепер поспішати не було куди. І це було прекрасно.
— Як ти? — нарешті запитала Галина Петрівна.
— Добре. А у вас як?
Питання зависло в повітрі. Галина Петрівна дивилася на асфальт, стискаючи ручки сумки.
— У мене… зараз непросто.
— А Андрій як?
Голос без зацікавлення. Галина Петрівна здригнулася.
— Він… повернувся додому. Після вашого розлучення. Думала — тимчасово, поки роботу знайде.
— А виявилося?
— Привів дівчину. Каже — тепер це його дружина.
— Документів ніяких нема, — поспішно додала. — Просто живуть разом.
Лена кивнула. Переповнений автобус проїхав повз.
— Сідайте, я підвезу.
— Та не варто…
— Сідайте.
У салоні пахло новизною й легкими парфумами. Галина Петрівна обережно сіла на шкіряне сидіння, оглядаючись.
— Садова, сімнадцятий будинок, — тихо сказала вона.
Лена кивнула. Та сама квартира, де вона роками мила підлогу у вихідні, варила борщі для всієї родини й мовчала, слухаючи докори, що «хороші дружини чоловіків не дратують».
— Ви й досі там живете?
— Тепер нас там четверо… — у голосі прозвучала гіркота. — Вона переставила всі меблі, викинула мої квіти. Каже — пил збирають.
Світлофор. Лена повернулася до пасажирки.
— І ви терпите?
— А що робити? Син же.
— Дорослий син.
— Все одно мій… — Галина Петрівна стиснула губи. — Хоча тепер вона командує. Я навіть чай без дозволу не заварюю у власній квартирі.
Машина рушила.
— А він працює?
— Втратив роботу за місяць після того, як привів її. Каже, начальник чіплявся. Тепер сидить удома з телефоном. А вона з мене гроші вимагає — на продукти, на комунальні.
— І ви даєте?
— Пенсія мізерна… А що робити?
Лена мовчала. Вона пам’ятала, як її вчили «не виносити сміття з хати» і «підтримувати чоловіка в складний момент».
— Знаєте, що найобразливіше? — продовжила Галина Петрівна. — Вона молода, гарна. Думала — зміниться заради неї. А він той самий. Лежить і вимагає, щоб його обслуговували.
— Як і раніше.
— Як і раніше… — тихо погодилася вона.
Біля знайомого під’їзду Лена не поспішала прощатися.
— Пам’ятаєте, що ви казали мені про хороших дружин?
— Що саме?
— Що вони терплять, розуміють і мовчать. А розлучення — це ганьба для жінки.
Галина Петрівна опустила очі.
— Тепер живіть з результатом своїх порад.
У машині повисла важка тиша.
— Лено… я хотіла вибачитися.
— За що саме?
— За те, що звинувачувала вас. Тепер розумію — ви просто першою не витримали.
— Ви виховали його таким.
— Так… — прошепотіла вона. — Я думала, що захищаю.
— Любов — це навчити людину жити самостійно. А не жити за чужий рахунок.
За вікном почав накрапати дощ.
— А ви… щасливі?
— Я спокійна.
— Не сумуєте за сім’єю?
— За чим сумувати? За докорами? Страхом зробити щось не так?
Лена завела двигун.
— Я любила не його, а те, ким він міг би стати.
Галина Петрівна вийшла з машини й стояла під дощем.
— Може, зайдете? Чаю поп’ємо…
— Ні.
— Він зрадіє…
— Сумніваюся.
— Ви отримали того сина, якого виховали. А я — свободу.
Машина плавно рушила.
У дзеркалі заднього виду Лена побачила зігнуту постать під дощем — і не озирнулася.
Вдома вона неспішно розклала покупки, увімкнула ноутбук. Прийшло повідомлення від замовника — новий проєкт, гарна оплата.
За вікном шумів дощ. У квартирі було тепло й тихо. Ніхто не чекав вечері, ніхто не дорікав, ніхто не контролював.
Лена відкрила новий файл і почала писати. Це було її життя. І воно їй подобалося.
