— Від лежання на дивані? — не стрималася теща.
Міша насупився, наче його образили без причини.
— Олено Петрівно, між іншим, я зараз у творчому пошуку. Ринок складний…
— На ринку я сьогодні була, — перебила вона. — Там чоловіки ящики носять, а не «шукають себе». І заробляють, щоб сім’ї не жили в постійному напруженні. А ти що зробив за рік?
Аля стояла між ними, як буфер. Звична роль.
— Мамо, не треба…
— Треба, — твердо сказала Олена Петрівна. — Я бачу, як ти все тягнеш на собі, як з тебе витягують сили, і більше мовчати не можу.
Вона повернулася до Міші:
— Ти чоловік чи ще одна дитина в домі?
Міша почервонів.
— Це наші сімейні справи.
— Саме так, — кивнула теща. — І якщо в цих справах працюю лише я та моя донька, то маю право сказати своє слово.
Аля бачила, як у чоловіка напружилася щелепа. Вона знала: зараз або грюкне дверима, або почне кричати.
Він обрав друге.
— Вам легко говорити! — вигукнув він. — Ви не платите кредит! Ви не розумієте! На мені відповідальність за батьків! Вони за нас поручилися!
— На тобі? — тихо перепитала Аля. — Кредит оформлений на мене.
Міша замовк, але ненадовго.
— Бо ти погодилася! Ніхто тебе не змушував!
— Так? — підняла брови Олена Петрівна. — А це коли свекруха з калькулятором казала: «Ти ж розумна дівчина, так вигідніше»?
Аля стиснула долоні. Тоді їй здавалося — заради родини. Він працюватиме, вони швидко все виплатять, життя налагодиться…
Тепер ці мрії виглядали наївно, мов дитячі малюнки.
— Доню, — м’яко сказала мати, — жоден кредит не вартий твого здоров’я. Ти вже зовсім виснажена.
Міша пирхнув:
— Добре, піде вона. А хто тоді платитиме кредит моїх батьків? Ви?
— Краще я допоможу доньці платити за спокійне життя, — спокійно відповіла Олена Петрівна, — ніж за твою бездіяльність.
Слова зависли в повітрі.
Аля мовчала. Усередині все стиснулося — страх, провина і… дивне полегшення. Хтось нарешті вголос сказав те, чого вона боялася навіть подумати.
Того вечора в голові вперше з’явилася думка:
я можу піти.
Через кілька днів, повертаючись із роботи, Аля не пішла додому. Вона зайшла до банку.
— Чим можу допомогти? — усміхнулася менеджерка.
— Я хочу зрозуміти, що буде з кредитом… якщо ми розлучимося.
Менеджерка не здивувалася.
— Ви — основний позичальник. Чоловік — співпозичальник. Його батьки — поручителі. Відповідальність солідарна.
— Тобто банк може звернутися і до них?
— Так. У разі потреби.
Половина суми вже була виплачена.
І дорогою додому Аля вперше зрозуміла:
фраза «хто платитиме кредит» — це маніпуляція.
Відповідальність не тільки на ній.
Вона відкрила окремий рахунок, змінила паролі, почала відкладати.
Страх поволі відступав.
На його місце приходила обережна надія.
Одного дня вона побачила на столі планшет Міші. Відкритий месенджер.
«Світка ♥».
— Коли ти вже розлучишся?
— Ще трохи, закриємо кредит — і я вільний.
— Чекаю тебе сьогодні в “Ластівці”.
Завтра.
Аля закрила планшет. Без істерик. Без сцен.
Ввечері вона сказала спокійно:
— Я йду.
— Йдеш? — нервово перепитав він. — А хто тоді платитиме кредит моїх батьків?
Вона подивилася йому в очі.
— Кредит не їхній. Він наш. І я вже виплатила половину.
— А поручителі — твої батьки. Ти це підписував.
Він зблід.
— Я платитиму свою частину, — сказала вона. — Але більше не життям і нервами.
Вона вийшла з квартири, не озираючись.
І вперше за довгий час змогла вільно вдихнути.
Життя після розриву було непростим, але чесним.
Вона платила кредит — уже за свій вибір.
Подала на розлучення.
Отримала підвищення.
Світка зникла разом із романтикою без грошей.
Аля навчилася головного:
платити можна лише за те, що ти обираєш сама.
Епілог. Кредит, який вона закрила
Через два з половиною роки вона знову прийшла в банк.
— Хочу повністю закрити кредит.
Коли вийшла, їй стало легко. По-справжньому.
Того ж дня прийшло повідомлення від колишньої свекрухи.
Аля відповіла коротко і спокійно.
Ввечері мама спекла пиріг.
— За що чай?
— За свободу без відсотків, — усміхнулася Аля. — Я більше нікому нічого не винна.
— Окрім себе, — сказала мама.
— Так. Собі — винна.
І якщо хтось колись знову запитає:
«А хто платитиме?»
Вона знає відповідь:
— Я плачу лише за своє життя. За чужі ілюзії кожен платить сам.
