…у будь-яку мить могли не відчинитися зовсім. До того ж мороз швидко пробирався крізь одяг, і Тоня вирішила залишитися в салоні, зберігаючи тепло.
Вона вимкнула двигун, щоб не марнувати пальне, й на кілька хвилин заплющила очі. Тиша навколо була глуха, майже неприродна. Лише вітер час від часу зривався й кидав у кузов жмені снігу.
Телефон показував слабкий сигнал. Тоня зітхнула й набрала номер Ігоря.
Гудки йшли довго. Нарешті він відповів — голос був роздратований.
— Що сталося? — запитав він без привітання.
— Я з’їхала з дороги, — спокійно сказала Тоня. — Машина застрягла. Мені потрібна допомога.
На тому кінці запала пауза.
— Де саме ти? — нарешті озвався він.
Тоня назвала приблизне місце. Ігор пробурмотів щось нерозбірливе, пообіцяв приїхати й поклав слухавку.
Вона дивилася на темний екран і раптом усвідомила, що не відчуває ні страху, ні надії. Лише втому. Глибоку, важку втому від постійного напруження, від виправдань, від очікувань, які ніколи не справджувалися.
Минуло понад сорок хвилин.
Тоня вже почала серйозно замерзати, коли вдалині з’явилося світло фар. Машина зупинилася трохи далі, ніж потрібно. Ігор вийшов не поспішаючи, розмовляючи телефоном і жестикулюючи.
— Та я ж казав, вона сама поїхала, — почувся його голос. — Ні, я тут ні до чого…
Тоня повільно відчинила дверцята. Холодне повітря обпекло обличчя.
— Я тут, — сказала вона рівно.
Ігор здригнувся, швидко закінчив розмову й підійшов ближче.
— Ну що ти одразу панікуєш? — кинув він. — Зараз витягнемо.
Він подивився на машину, на дорогу, на неї — і в цьому погляді не було турботи. Лише роздратування й поспіх.
У цю мить Тоня раптом зрозуміла все дуже чітко.
Вона більше не хотіла, щоб її витягували.
Ні з цієї снігової пастки, ні з життя, у якому її постійно звинувачували, навіть коли вона була жертвою.
— Не треба, — тихо сказала вона.
— Що? — не зрозумів Ігор.
— Я викликала евакуатор, — збрехала Тоня. — Ти можеш їхати.
Він подивився на неї з недовірою, потім знизав плечима.
— Як хочеш, — буркнув він. — Тільки не кажи потім, що я не допомагав.
І він поїхав.
Тоня залишилася одна — але вперше за довгий час це не лякало. Вона дістала телефон і набрала зовсім інший номер.
Цього разу — без сумнівів.
Світло фар евакуатора з’явилося, коли Тоня вже майже не відчувала пальців. Вона вийшла з машини, кутаючись у куртку, і вперше за цей вечір відчула полегшення — не фізичне, а внутрішнє.
Водій був немолодий чоловік із втомленими, але добрими очима.
— Не пощастило, — сказав він, оглянувши авто. — Але нічого, зараз витягнемо.
Поки він працював, Тоня стояла осторонь і дивилася на дорогу. Сніг продовжував падати, повільно й рівно, ніби намагаючись приховати все, що сталося сьогодні.
Коли машину нарешті поставили на узбіччя, водій запитав:
— Є куди їхати?
Тоня відкрила рота — і раптом зрозуміла, що не знає відповіді. Квартира, у якій вона жила з Ігорем, більше не здавалася домом. Повернутися туди означало знову почати пояснювати, виправдовуватися, слухати, що вона «все неправильно зрозуміла».
— Так, — нарешті сказала вона. — Є.
Вона назвала адресу старої подруги, з якою давно не спілкувалася. Просто тому, що знала: там її не питатимуть, хто винен.
Дорогою Тоня дивилася у вікно й уперше за довгий час дозволила собі подумати не про минуле, а про завтра. Без гучних планів, без рішень «назавжди». Просто про ранок без напруги. Про тишу без страху.
Телефон знову задзвонив. На екрані — ім’я Ігоря. Вона подивилася кілька секунд… і натиснула «відхилити».
Це було дивно легко.
Коли вони зупинилися біля під’їзду, Тоня розплатилася й подякувала водієві. Підіймаючись сходами, вона відчувала, як усередині щось повільно, але впевнено стає на своє місце.
Цього вечора вона ще не знала, що буде далі.
Але точно знала одне:
зі снігової пастки вона вибралася.
І назад повертатися не збиралася.
Тоня прокинулася рано, ще до будильника. У квартирі подруги було тихо, лише десь на кухні ледь чутно цокав годинник. Вона лежала, дивлячись у стелю, і на диво не відчувала тривоги. Вперше за довгий час її не стискало всередині від думки, що ось-ось доведеться щось пояснювати або виправдовуватися.
Телефон лежав на тумбочці. За ніч Ігор подзвонив сім разів і залишив кілька повідомлень. Тоня відкрила одне з них.
«Я не винен. Ти все не так зрозуміла. Поговорімо».
Вона перечитала ці слова двічі, але вони вже не викликали ні злості, ні болю. Лише втому. Таку, яка з’являється, коли надто довго тягнеш на собі чуже небажання брати відповідальність.
Тоня повільно встала, заварила чай і сіла біля вікна. За ніч сніг припинився, місто виглядало чистішим, світлішим. Ніби хтось натиснув кнопку «оновити».
Вона відповіла коротко:
«Мені потрібен час. Не шукай мене».
Натиснувши «надіслати», Тоня відчула дивне полегшення. Не тому, що поставила крапку — ні. А тому, що вперше поставила межу.
Минув тиждень. Потім другий. Тоня повернулася до роботи, забрала речі з машини, подала заяву на оренду невеликої квартири неподалік офісу. Усе відбувалося без різких рухів, без драми, але з внутрішньою впевненістю.
Ігор з’явився одного вечора біля виходу з бізнес-центру. Стояв нерішуче, ніби не знав, з якого боку підійти.
— Тоню, — сказав він. — Нам треба поговорити.
Вона подивилася на нього уважно, без звичної напруги.
— Я знаю, що ти скажеш, — спокійно відповіла вона. — Що це сталося випадково. Що я перебільшую. Що ми можемо все виправити.
Він мовчав.
— Але я більше не хочу жити в постійному сумніві, — продовжила Тоня. — Не хочу щоразу переконувати себе, що мені просто здалося.
— Ти йдеш? — тихо запитав він.
— Я вже пішла, — сказала вона.
Вона розвернулася і пішла до зупинки, не озираючись. Кроки були впевненими, дихання — рівним. Усередині не було ані тріумфу, ані смутку. Лише спокій.
Того вечора Тоня довго йшла пішки, не поспішаючи додому. Світ навколо здавався простішим і чеснішим. А вона сама — сильнішою, ніж будь-коли раніше.
І це було лише початком.
