Тієї ночі я вийшов на подвір’я просто подихати свіжим повітрям. День був довгим, наповненим дрібними клопотами й нескінченними справами, тому я вирішив дати собі кілька хвилин тиші. Небо було чистим, а зірки сяяли так яскраво, що здавалося, ніби вони навмисне обрали саме цей вечір, щоб привернути до себе увагу.
Я сів на лавку під старою грушею. Легкий вітерець ворушив листя, яке тихенько шелестіло у темряві. Все навколо стихло, і лише інколи долинав віддалений звук нічного транспорту. Я саме потягнувся за термосом із чаєм, коли над самим горизонтом з’явилося м’яке світло.
Спершу я навіть не зрозумів, що бачу. Воно плавно спалахнуло й загорілося рівним сяйвом, ніби хтось підняв ліхтар за лінією пагорбів.
Я нахилився вперед, вдивляючись.
— Нічого собі… — прошепотів я сам до себе.
Світло не було різким. Воно нагадувало легку хмаринку, що пульсує десь на межі неба й землі. У цей момент я почув за спиною тихий голос.
— Ти теж це бачиш?
Я озирнувся. На порозі стояла моя сусідка Оксана, загорнута в плед. Вочевидь, вона теж не спала й вийшла подивитися на подвір’я.
— Бачу, — кивнув я. — Виглядає незвично, правда?
Оксана підійшла ближче й стала поруч, тримаючи чашку гарячого трав’яного чаю.
— Я вже думала, може мені здалося, — сказала вона. — Але ні, воно справжнє.
— Мабуть, якесь атмосферне явище, — припустив я. — Мені колись доводилося читати про подібні речі.
Вона усміхнулася.
— Або це знак, — сказала жартома. — Моя бабуся казала: коли світло на горизонті з’являється без видимої причини, значить, природа хоче щось сказати.
— І що ж вона хотіла сказати у таких історіях? — усміхнувся я у відповідь.
— Зазвичай щось хороше, — відповіла Оксана. — Бабуся вірила, що це натяк на зміни, які принесуть людям спокій.
Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як світло над горизонтом повільно змінюється. Воно пульсувало м’яко, ледь чутно, ніби дихало. Ніч від цього стала не темнішою, а теплішою — такою, що хочеться зберегти її в пам’яті.
— Дивися, воно рухається, — сказала Оксана тихим голосом.
— Так, ніби пливе, — погодився я.
Світло злегка коливалося. Воно не піднімалося вгору й не спадало вниз — радше ковзало уздовж обрію, як би шукаючи свою траєкторію.
— Ти думаєш, це може бути щось наукове? — запитала вона.
— У більшості випадків так, — сказав я. — Оптичні ефекти, атмосфера, відблиски. Іноді — об’єкти далеко за містом.
— А виглядає так, ніби казка, — задумливо промовила Оксана.
— Можливо, у будь-якому явищі завжди є трохи казки, якщо дивитися на нього з правильного боку.
Оксана засміялася тихенько, накриваючи пледом плечі ще щільніше.
— Ти романтик, виявляється.
— Ні, просто вечір сприяє розмовам, — відповів я.
Світло тим часом стало ще м’якшим, і на якусь мить здалося, що воно пішло на спад. Ми обоє втупилися в горизонт, не бажаючи пропустити мить, коли воно остаточно зникне.
— Можна я сяду? — запитала Оксана.
— Звісно, — я посунувся на лавці, звільняючи місце.
Вона вмостилася поруч, і ми продовжили дивитися на нічне видовище. Час від часу Оксана робила маленькі ковтки свого чаю, а я чув, як чашка тихенько торкалася її пальців. Усе в цій сцені виглядало так мирно, що я навіть не хотів рухатися, щоб не порушити цю тонку рівновагу.
— Ти коли-небудь бачив щось подібне? — запитала вона.
— Один раз, давно, — відповів я. — Але тоді я був студентом, і ми сприйняли це як щось буденне, не надто задумуючись.
— А зараз?
— Зараз це здається важливішим, — сказав я чесно. — У житті багато моментів проходять повз нас непоміченими. А такі дрібниці нагадують, як цікавою може бути навіть звичайна ніч.
Оксана кивнула.
— Знаєш, я теж так думаю, — сказала вона. — Наче мить, що створена саме для того, щоб зупинитися.
Світіння на горизонті тим часом почало м’яко танути. Його краї розчинилися в темряві так повільно, що здалося, ніби воно просто перетворюється на частину неба.
— Здається, зникає, — тихо промовила Оксана.
— Так, — відповів я. — Але гарно з’явилося.
— Дуже, — погодилася вона.
Ми ще трохи посиділи в тиші. Ніч була глибокою, спокійною, наповненою м’яким шурхотом листя й теплом пізнього літа. Світло вже повністю зникло, але внутрішнє відчуття спокою залишилося.
— Дякую, що покликав мене подивитися, — сказала Оксана, підводячись.
— Та я й не кликав, — усміхнувся я.
— А ти все одно виявився хорошою компанією.
— Ти теж.
Вона махнула мені рукою й пішла до свого дому. Я ще якийсь час стояв, вдивляючись у темряву. Небо знову стало звичайним, але вечір здавався зовсім іншим.
І я подумав: можливо, саме такі загадкові й тихі моменти роблять життя цікавішим. Не тому, що вони потребують пояснення, а тому, що дарують нам нагоду зупинитися й подивитися на світ уважніше.
